Понеділок, 22 жовтня 2018, 18:27 RSS Export | Авторизація
Закрити
Логін
Пароль
 

Забули пароль?
інформаційний пульс Житомирщини

Мета і засоби


Михайло ДімонтМихайло Дімонт
Громадський діяч, журналіст. Очолював Житомирську облпарторганізацію СПУ, фракцію Соцпартії в Житомирській облраді, працював заступником голови облради.
9-11-2010, 15:01               
Мне Маркса жаль: его наследство
свалилось в русскую купель;
здесь цель оправдывала средства
и средства обосрали цель.

Игорь Губерман


Мудрий Гегель колись сказав: «Історія вчить людину тому, чому людина ніколи не вчиться з історії». Як не прикро, але цей парадокс, сформульований за 200 років до сьогодення, залишається актуальним і в – нашу добу – добу інтернету і космічних польотів.

Із упертістю, вартою кращого застосування, люди, які займаються політикою, час від часу наступають на ті самі граблі, на які не раз наступали їхні попередники, набиваючи собі відчутні гулі. Чи це від невігластва – всі шкільні уроки історії прокурили в туалеті; чи від надмірної самовпевненості – мовляв, у тих, попередніх, не вийшло, а в нас вийде, якось прорвемося. Але набагато прикріше, коли ті, хто ще зовсім недавно, за історичними мірками – вчора, наробили помилок, знову намагаються обдурити самих себе, а головне – обдурити матінку-історію.

Спостерігаючи за нинішньою передвиборною метушнею, відчуваєш щось схоже на дежавю. Таке враження, що годинник української історії почав зворотній відлік. До речі, саме так політичні журналісти в Європі розцінюють останні події в Україні. І нібито не було цих «післяреволюційних» шести років, за якими, чесно кажучи, не дуже-то й сумуєш. Шкода лише часу, змарнованого у безкінечній колотнечі між вчорашніми союзниками. Шкода, що демократичні завоювання народу були зведені нанівець нездарами-політиканами.

І тепер мусимо переживати оте бісове дежавю. Адже до влади прийшли люди, які ведуть себе як герой напівзабутої нині сатиричної сценки М.Жванецького«На складі» у виконанні Р.Карцева і В.Ільченка. Пригадайте: людина потрапила на склад із дефіцитом, де їй дозволили брати все. Геть усе. Без розбору. І вона хапає, хапає… Спочатку трохи сором’язливо, а потім починає нахабніти все більше і більше. Пригадуєте?

…. Скажите, а вот, допустим, рыба.
- Сколько?
- Нет. А вот свежая.
- Живая, что ли?
- А что? Вот живая.
- Какая?
- Живая-живая.
- Какая вас интересует?
- Кого, меня? Меня интересует... сазан.
- Сколько?
- А сом?
- Сколько?
- Тогда стерлядь.
- Сколько?
- Форель.
- Ну?
- Есть?
- Сколько?
- Три.
- Три.
- Четыре.
- Четыре.
- Четыре и стерлядь.
- Пять.
- И сом.
- Испортится он у вас.
- Тогда один.
- Пишу сразу два. Но они испортятся.
- Пишите три... пусть портятся…

Отак і наші нинішні можновладці. За роки вимушеного відлучення від влади вони так, очевидно, за нею скучили, що скільки їм не дай – все мало. А ще коли до цього примішується жага реваншу за минуле принизливе відлучення від цієї самої влади – тут уже точно – межі немає. Замість того, щоби проаналізувати минулі помилки і зробити висновки – так ні, знову навпростець до тих самих граблів, на які вже раз наступили. Невже сподобалося набивати собі гулі? Щось не дуже віриться у мазохістські схильності доволі розумних і освічених людей. Але що ж тоді спонукає їх до повторення тих самих фатальних помилок, які одного разу плачевно для них же й завершилися? Вочевидь, це питання скоріше до лікарів відповідного профілю, адже нахапати стільки влади, щоб як ота вищезгадана риба – «пусть портится» - бо впоратися з нею неможливо – не політика, а діагноз.

Боксери для тренувань використовують так звану «грушу». Якщо по ній добряче вдарити, вона відхиляється на таку відстань, відповідно силі, з якою її вдарили. А потім пружно б’є назад – аби встиг відхилитися. Так тренують реакцію і силу удару боксерів. А наша влада гамселить не по груші, а по людях. І чомусь вважає, що вони все стерплять.

Немає в області району, де би влада не примушувала більш-менш авторитетних людей балотуватися лише від однієї партії – самі знаєте якої. Не рахуючися з тим, що ці солідні люди давно і міцно пов’язали свою долю з іншими політичними силами. І навіть не беручи до уваги навіть те, що багато з них належать до партій, які входять до складу правлячої коаліції(?!). З цими людьми проводять відповідну «роз’яснювальну роботу». Відмова – рівносильна заяві «за власним бажанням». А з держслужбовцями – будь якого рівня – розмова взагалі коротка: «шаг влево, шаг вправо – стреляем...», пардон, вилетиш з роботи ( і за це спасибі, все таки не 37-й рік!). А куди нещасному держслужбовцю діватися? Отакі зараз запанували порядки... Хвалити бога, не наважилися (чи не встигли?) повернути пріснопам’ятні «відкріпні талони»... А так – хіба щось докажеш? Та хоч мільйон спостерігачів з Європи чи Африки надсилай: зовні все буде виглядати пристойно. БО ВИБОРИ ВЖЕ ЗРОБЛЕНІ. Результат можна хоч зараз оприлюднювати. Адже і закон про вибори у такий спосіб виписаний, і виборчі комісії так укомплектовані...

А «суворі» попередження президента головам обласних адміністрацій про дотримання закону і надання усіх мислимих можливостей для опозиції – виглядають, вибачте, лицемірними, якщо не сказати більше. Повірити в те, що президент Янукович не в курсі вельми специфічних методів передвиборної «агітації» своїх підлеглих, може лише геть зовсім наївна людина. Але чого не скажеш, аби підтримати імідж «демократичності» нашої влади перед західними партнерами, а особливо спонсорами...

За усіма ознаками настає нова доба – доба «керованої демократії». Керованої ким і звідки – теж зрозуміло.
Шкода. Шкода самої партії влади. Вірніше не її – бог з нею! – тих людей, котрі їй вірять. Безроздільне панування – до чого все хилиться – жодну політичну силу не врятувало від нищівної поразки. Ні, не на цих виборах, не зараз. Згодом. Історія це не раз засвідчувала. Адже варто якійсь політичній силі одноосібно запанувати, як незворотньо починаються чвари у її власному середовищі. І рано чи пізно наступає фіаско. Без усякої опозиції, без усякого втручання ззовні. Нищити будуть свої своїх. За «хлібні» місця, за привілеї, за право бути ближче до «самого»... А якщо й опозиція трохи допоможе – то час «Ч» настане значно раніше.

Утім, опозицію нашу важко й опозицією назвати. Колись чув від самого Ющенка: що ви, мовляв, хочете – десять партій і всі між собою сваряться. Оці «междусобойчики» його і згубили. Партія влади, порівняно з Ющенківською «гвардією» - моноліт. Але пригадайте як колись молодий Володимир Ульянов, який ще сам не знав, що буде зватися Леніним, на застереження жандармського чина стосовно безперспективності боротьби із самодержавством: «Молодой человек, перед вами стена!» - відповів: «Стена, да гнилая. Ткни – и развалится». Що потім і сталося. Але те, на що в ХХ столітті уходили десятки років, у наш стрімкий час пролітає блискавично.

Ну, а стосовно опозиції... У тому що зараз відбувається, є й її солідний внесок. Особливо це стосується Юлії Тимошенко. Реакція на поразку під час президентських виборів не робить їй честі. Така істерика притаманна хіба що маргінальним політикам на кшталт Н.Вітренко, а не лідеру солідної політичної сили. Надто Юлія Володимирівна переоцінила значення своєї особи в історії. За що зараз і розплачується. І ще: а чим би відрізнялася її політика від нинішньої, якби вона, а не Янукович, опинилася на Олімпі? Та нічим. Ті ж претензії на безроздільну владу і таке ж ставлення до опонентів. Хіба що депутати стали б перетікати до неї, а не навпаки.

Але й Юлія Володимирівна, як здається, ще й досі не зробила висновків. Ряди «зрадників» у «Батьківщині» ширшають. І якщо на якомусь етапі можна було вести мову про «стимулювання» цього процесу з боку партії регіонів, то під час висування кандидатів у депутати місцевих рад – особливо Житомирських – обласної і міської, потенційних «зрадників» стало ще більше. Адже більшість перевірених бютівських бійців було витиснуто в нижні рядки партійних списків. А верхні – зайняли маловідомі «неофіти», які зуміли чимось «заслужити» довіру вищого керівництва. Чим саме заслужити – про це ходять різні чутки… Звідси – і невдоволення серед «старої гвардії» БЮТу. Ну, а від глухого невдоволення до гучного грюкання дверима – відстань, самі знаєте, невелика.

Гірко констатувати, але демократії у нас ще довго не буде. Бо немає демократів. Є бізнес-групи, загримовані під партії. Така реальність. Але головна біда в тому, що люди сприймають це як данність. Вони вже не уявляють собі, що може бути інакше. Що не за гроші і пайки можна голосувати або ходити на мітинги. Що боротьба за мандат – це боротьба за ідею, яку відстоює дана політична сила, а не боротьба за широкі можливості, які цей мандат декому дає.

Зовні – у нас все, як у Європі: демократія, вибори, незалежна преса. А торкнешся – і вибори не вибори, і преса залежна, і демократія якась штучна, несправжня, як надувна гумова жінка. Так само, як товари в наших супермаркетах: з простроченими датами, з неїстівного м’яса невідомого походження...
То що? Повна безвихідь? Ні. Упевнений, що ми все це витримаємо. За однієї умови: якщо самі не розвалимо державу. Якщо збережемо здоровий глузд.
Але іноді здається, що саме здорового глузду нам іноді не вистачає.

…Поки я писав цю статтю, повідомлення пресових агенцій з різних куточків України стали ще більш тривожними: в Криму відношення між Партією регіонів і комуністами загострилися до краю. На Донбасі через шалений тиск влади від інфаркту помер кандидат від КПУ у мери одного з міст... Якщо так чинять по відношенню до союзників, то що вже казати про опозицію? Іншими словами: навіщо вороги, якщо є такі друзі? Складається враження, що Партія регіонів вирішила стати в місцевих радах, так би мовити, «конституційною» більшістю. Тоді все ясно, тоді їй не потрібні ніякі союзники, хай Литвин із Симоненком відпочинуть. Мені абсолютно не шкода цих лідерів. Знову ж таки, шкода простих людей, які щиро повірили в те, що з партією влади можна бути партнерами. Ага – з таким же успіхом можна кролику партнерствувати з удавом. І довго таке «партнерство» триватиме?

Хвалити бога, на наших теренах поки що усі «тєлодвіженія» відбуваються здебільшого підкилимно, без драматизму, «розривання тільняшок» і надто гучних скандалів. Але це лише свідчить, що наші очільники хитріші і винахідливіші тих, котрі прагнуть бути святішими за папу римського. Втім, чим більше тиснуть згори, себто з Києва, тим жорсткішими ставатимуть «методи впливу» керівників на місцях. І ми ще не знаємо, до яких меж може дійти влада у своєму прагненні стати абсолютною.

...Колись, у середині 60-х років минулого століття відомий на той час журналіст Тимур Гайдар (син знаменитого письменника і батько автора єльцинських реформ) у своєму репортажі з Куби, яка щойно звільнилася від диктаторського режиму Батісти, писав:

"… На свете не бывает плохих народов. Но бывают системы, при которых добрый, мягкий человек становится жалким трусом, весёлый болтун – доносчиком, исполнительный чиновник – деловитым убийцей, любящий отец семейства – предателем, способным во имя своей семьи пожертвовать всем и вся. Бывают правители и правительства, хладнокровно развращающие людей, стремящиеся разбудить в душах самое низменное – страх, ненависть, зависть, жестокость – и опереться на это. Нет преступления страшнее!" (Тимур Гайдар. Новый мир, №2, 1967 г.).

Хочеться вірити, що у нас все ж таки не Куба, і не диктатура Батісти, і що до таких крайнощів не дійде. Але, як казав представник однієї північної народності: «тенденція, однако...».

Михайло Дімонт, спеціально для інтернет-видання «Житомирський Меркурій»


 (голосів: 5)


Версія для друку




Додавання коментаря




В Житомире прошла выставка собак «Полесье-2012»У Житомирі відзначили День пасічникаЖитомирщина бере участь у виставковій акції «Барвиста Україна»У Житомирі підняли прапори на честь відкриття літніх Олімпійських ігор в ЛондоніУ Немиринцях відсвяткували Івана КупалаЖДУ ім. І. Франка вдруге випустив спеціалістів видавничої справиУ Житомирі пройшов фестиваль «Ковальська весна»У Житомирі відкрито нове інфекційне відділення для дітей
© 2010 "Житомирський Меркурій"
За повного або часткового використання текстів та зображень чи за будь-якого іншого поширення інформації «Житомирського Меркурія» гіперпосилання на сайт – www.merkury.com.ua. – є обов'язковим.
Керівник проекту: Олександр Сичевський
E-mail редакції: mercury.zt@utel.net.ua
Інформація «Житомирського Меркурія» є інтелектуальною власністю СП «Видавництво «Меркурій». Редакція може не поділяти точку зору авторів статей. За зміст рекламної інформації відповідальність несе рекламодавець.
Про нас | Контакти | Реклама | Читайте у зручному форматі
Розробка сайту студыя дизайну Оригамі