Авторська колонка > Пріоритети української модернізації: між Казахстаном і РФ?

Пріоритети української модернізації: між Казахстаном і РФ?


7-02-2011, 10:03.
У нинішньому політичному дискурсі стало правилом гарного тону говорити про потребу модернізації країни як загалом так і за окремими сферами економіки і політики. Сама теза про необхідність реформ і модернізації країни не викликає заперечень, адже реформи і модернізація економіки, соціальної сфери всі роки української незалежності незмінно перебувають на порядку денному. Упродовж новітньої 20-річної української історії ніколи не бракувало планів, концепцій, дорожніх карт реформ. Проте, не вистачало політичної волі, інституційних можливостей для їх реалізації.

Арифметичні рівняння української модернізації

Не бракує подібних планів "політики реформ та модернізації" і сьогодні. Ще на початку каденції Президента В. Януковича у Програмі реформ на 2010-2014 роки "Заможне суспільство, конкурентоздатна економіка, ефективна держава", підготовленій в рамках діяльності Комітету з економічних реформ, було виокремлено п'ять напрямів стратегічних перетворень у сфері створення передумов економічного росту, сприяння розвитку бізнесу, щодо розвитку людського і соціального капіталу, реформування системи управління. Сьогодні, оцінюючи хід реалізації безперечно амбітних планів із реалізації запропонованих реформ у 18 напрямах, що їх було запропоновано з боку АП, дивлячись на перебіг розгляду амбітних законопроектів в окремих сферах реформ, деякі з яких передбачалося ухвалити ще в 2010 році, можна побачити гальмування здійснення відповідних планів в сфері охорони здоров'я, освіти, реформування соціальної сфери тощо. Поки залишається невідомою й подальша доля відповідних законів, які планувалося прийняти, а система обговорення та ухвалення рішень далека від прозорості і раціональності. Втім це не зовсім все. Стосовно пріоритетів модернізації віце-прем'єр-міністр України Б. Колесніков ще в жовтні 2010-го заявив, що процес модернізації України розвиватиметься за трьома напрямами: розвиток ділової інфраструктури на Сході України, розвиток сільського господарства в Центральній Україні, розвиток туристичної інфраструктури в Західній Україні та Криму. До 1 лютого 2011 р. Кабінет Міністрів України має представити проект Національного плану дій на 2011 рік в якому передбачено вже 21 напрям реформ.

Проте, нинішні політичні та економічні процеси доволі слабо нагадують модернізацію як таку в економічній чи політичній сферах. Так, протягом 2010 року чинна парламентська більшість змогла "протягти" і ухвалити контроверсійний Податковий кодекс, який викликав протести підприємців та Податковий Майдан наприкінці 2010 року. У грудні ж 2010-го побачив світ Указ Президента № 1085/2010 "Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади", якій передбачає скорочення низки державних комітетів, перерозподіл низки функцій всередині міністерств, скорочення кількісного складу державного апарату. До речі, під час відповідної оптимізації, деякі функції та пріоритетні напрями політики взагалі "зависли" в системі управління, і поки незрозуміло, в якому вигляді, з якими видатками, вони "винирнуть" з управлінської мережі. Адміністративна реформа так і не стала системоутворюючою реформою в сфері проведення реформ, а скоріше нагадує арифметичне рівняння з перестановки складових.

Паралельно зі всіма цими процесами "оптимізації" відбулося фактичне скасування конституційної реформи-2004, і Україна де-факто перетворилася на президентську республіку, продовжуючи рух на шляху монополізації влади в рамках однієї політичної сили, що обіцяє стабільність. Парламент перетворився на філію АП, клуб за окремими інтересами, втративши реальний політичний вплив. Реалізується і відтворюється завдання зміцнення позицій агентів підтримки ролі і впливу президента. А опозиція опановує нішу маргінесу.

З боку Президента України В. Януковича теза про необхідність модернізації економічної системи чи політичної моделі держави лунає ледь не в кожному виступі. "Наша мета – системна модернізація країни, підвищення її конкурентоздатності в посткризовому світі", - заявляє В. Янукович. Модернізація країни, судячи з риторики, також вбачається і в європейській інтеграції як такій, "вона може наблизити Україну до європейських стандартів". Проте протягом минулого року було зроблено замало реальних кроків для виконання Порядку денного асоціації Україна-ЄС в 2010 році. Головним здобутком в євроінтеграційному напрямі є План дій для України щодо встановлення безвізового режиму, підписаний 22 листопада 2010 р., проте, реалізація його конкретних пунктів доволі побіжно співвідноситься зі встановленими реформними пріоритетами. В окремих тезах В. Януковича також йдеться про проведення "синхронної модернізації економік України та Росії". І це при тому, що модернізація російської економіки сьогодні знаходиться під великим питанням.

Викликають значні питання й концептуальні засади модернізації, принципи її проведення. Так, в одному з виступів В. Янукович зазначив, що найуспішніша країна на пострадянському просторі в плані модернізації економіки є саме Казахстан. Проте, попри економічні успіхи, це країна, яка у відношенні до розвитку демократії, дотримання прав людини віднесена Freedom House до країн авторитарних, так само, як і РФ, що кваліфікується як "консолідований авторитарний режим".

Отже, яка модель модернізації, її базові основи обираються владою та очікують країну? І владі і суспільству потрібно усвідомити, який шлях і тип модернізаційної трансформації, так би мовити, обирається, хто все ж таки в Україні може виступати "агентами модернізації"?

Модернізація та демократія

Існує низка підходів до розуміння, що ж являє собою модернізація як така. Не вдаючись в культурологічні та історичні студії та посилання, модернізація представляє собою постійний процес змін, структурного оновлення економіки, суспільства, соціальної сфери, політики. Це, насамперед, шлях розвитку суспільства, але не тільки в межах трансформацій економічної політики, технологій, запровадження інновацій в економічні та соціальну сферу. В ньому піддаються змінам та модифікаціям соціальна поведінка, відбуваються процеси політичної мобілізації, зростання можливостей політичних систем. Це відбувається тоді, коли модернізація проходить за ліберальними, демократичними правилами та сценаріями.

Безперечно, існують й приклади авторитарних модернізацій, коли перетворення та реформи відбуваються поза сферою політичних та демократичних реформ. Водночас, численні порівняння демонструють, що найбільш успішні країни в економічному плані є демократіями. Проте успішність саме економічного розвитку як демократій так і недемократичних режимів відрізняється не так вже й суттєво. Не існує однозначної відповіді чому це відбувається і "хороший авторитарний режим" не гірший за "погану демократію". Проте, модернізації в авторитарних режимах мають половинчастий характер і приносять незначні дивіденди громадянам в плані прав та свобод. Зазвичай в "авторитарних модернізаціях" немає рівних умов, а у їх лідерів бракує системності та стимулів для проведення реформ, реальних "агентів модернізації", які зацікавлені в її "продавлюванні" та є її рушійною силою. Говорячи про досвід авторитарної модернізації сьогодні часто аналізується шлях Росії, де з початку 2000-х розпочали здійснюватися реформи, проте економічна модернізація там почала відбуватися паралельно з демократичним регресом, одночасним урізанням демократичних свобод, монополізацією влади в рамках чітко окресленої політичної сили, що призвело до стагнації реформ, залежності економіки від цін на ресурси.

Успішність авторитарних демократій і в теорії і на практиці як правило гарантується завдяки можливості спиратися з боку лідера на або "силовиків", або "бюрократію", або правлячу партію (однопартійність), чи на комбінацію відповідних сегментів, певні обрії традицій та культури. Якщо ці складові є реально потужні, суспільство, інші групи інтересів просто відсуваються від процесів формування та реалізації політики, здійснення реформ. В Україні також існує небезпека оформлення та укріплення подібних "сегментів". Адже сьогодні можна побачити окремі кадри та фрагменти посилення ролі силових відомств, тенденції монопартійності. Водночас, це доволі слабкі підпорки для модернізації, адже вони інфіковані корупцією і навряд чи можуть дійсно бути ефективними.

Якщо влада справді декларує потребу в проведенні модернізації та говорить про бодай-якийсь євроінтеграційний курс, вона має чітко усвідомлювати, що економічні перетворення в Україні не зробити як у Сінгапурі чи Малайзії. Необхідною є й політична модернізація, яка передбачає зміну політичної поведінки, принципів, коли "переможцю дістається все", яка не схожа на асфальтоукладач по відношенню до груп, що опонують.

Юлія Тищенко, спеціально для інтернет-видання «Житомирський Меркурій»

Повернутися