Історія > Василь Земляк і Житомирщина

Василь Земляк і Житомирщина


12-03-2012, 10:43.
17 березня виповнюється 35 років від дня смерті Василя Земляка (Вацека Василя Сидоровича), українського письменника, що деякий час жив і працював у Житомирі.

Василь Сидорович Земляк народився 23 квітня 1923 року в селі Конюшівці (нині Липовецького району Вінницької області).
Учасник Великої Вітчизняної війни. У 1950 році закінчив Житомирський сільськогосподарський інститут.

В 1963—1966 роках головний редактор Київської кіностудії.

Жив у Києві. Помер 17 березня 1977 року. Похований на Байковому кладовищі.

Нещодавно у відділі кадрів Червоненського цукрового комбінату в Андрушівському районі на Житомирщині знайдено цікаві матеріали, що стосуються перебування на посаді керуючого відділком цього підприємства видатного українського прозаїка, лауреата Державної премії України імені Тараса Шевченка Василя Земляка.

Так званий «червоненський період» залишається в біографії Василя Земляка одним із найменш вивчених. Сьогодні відомо не так уже й багато про його перебування на посаді керуючого відділком у Червоному, але й ці факти свідчать, що Василь Сидорович ніколи не був таким примітивно-одностороннім, яким змальовують його офіційні біографії.

Одразу після закінчення другої світової війни Вацик — колишній партизан знаменитого загону Пилипа Шуляка — почав працювати в Козятинському райвиконкомі на Вінниччині; згодом (точної дати не встановлено), очевидно, як людину, що має досвід організаційної роботи і знайома з сільським господарством, його призначено керуючим відділком «Польовий тік» Червоненського цукрокомбінату.

На початку 70-х років автор цих рядків намагався довідатись, де проживав письменник у Червоному, знайти людей, з якими він товаришував або працював. Виявилось, що жив керуючий відділком у невеликій кімнаті, яка сусідила з відділковою конторою. По-солдатськи заправлене ліжко, стіл, шафа, дві полиці з книгами, патефон з десятком платівок — ось і все «майно» майбутнього письменника. Оскільки корпуси комбінату, його адміністративний будинок, поряд з яким були розташовані клуб і магазини, містилися за кілька кілометрів від відділку, то кімната В.Земляка залишалась на Польовому єдиним осередком культури. Вечорами сюди постійно сходилися і молодь, І літні люди, слухали патефон, танцювали й співали. Молодий керуючий відділком завжди був душею товариства. Він умів і пожартувати, і пісню затягнути, і вибити тропака. Затамувавши подих, слухали присутні його захоплюючі розповіді про драматичні і героїчні партизанські будні. Ніхто тоді навіть не здогадувався, що слухає сторінки майбутньої повісті «Гнівний Стратіон».

Однією з головних пристрастей В.Земляка в цей період були коні. Він ніколи не міг байдуже пройти повз цю розумну тварину, а постійно говорив до неї, пестив, гладив гриву, давав з руки шматок хліба або цукру, що їх зумисне завжди носив у кишені. Як пригадувала колишня колгоспниця В.С.Трубій, усі стіни в кімнаті Василя Сидоровича були завішані репродукціями і фотографіями коней різних мастей і порід — від поні до рисаків і навіть ваговозів.

Саме кінь став причиною першого конфлікту між новим керуючим відділком та директором цукрокомбінату Уткіним. Хтось із знайомих голів колгоспу попросив у В.Земляка на запчастини давно списану молотарку, що вже майже рік іржавіла просто неба. У відповідь Василь Сидорович запропонував обміняти відпрацьований агрегат на такого ж списаного перестарка-коня. Вдарили по руках, і вже через кілька днів, як згадувала та сама В.С.Трубій, В.Землякові вдалося переправити виміняного старого жеребця до родичів на Вінниччину.

Поголос про цей «натуральний обмін» дійшов до Уткіна, злі язики стверджували, ніби кінь був справжньої орловської породи, але директор ніяк не міг знайти вагомих доказів «злочину» свого керуючого, бо молотарку було здано у брухт, а кінь, за усіма документами, значився померлим від старості.

Навесні 1946 року Василь Сидорович не виконав чергового розпорядження директора комбінату: не розпочав сівбу ячменю і вівса у призначений начальством строк, мотивуючи це тим, що грунт ще мерзло-вологий і зерно в ньому не проросте. А коли, на думку В.Земляка, посівну кампанію можна було розпочинати, то Уткін, аби провчити непокірного керуючого, не виділив для цього необхідної техніки. Тоді Василь Сидорович зібрав усіх своїх підлеглих, вивів їх на поле, і люди посіяли зерно прадавнім перевіреним способом — вручну...

Першого травня в Червоному відбувся мітинг з нагоди дня міжнародної солідарності, на який зібралося майже все населення селища. Присутність посадових осіб на мітингу була обов'язковою, але В.Земляк проігнорував цей «важливий політичний захід» і з друзями провів у недалекому лісі власну «маївку». Наступного дня Уткін запросив Василя Сидоровича на останню принципову розмову, але примусити майбутнього письменника покаятись і підкоритись йому не вдалося, І сьомого травня 1946 року наказом за № 89 директор звільнив Василя Вацика з посади керуючого відділком цукрового комбінату, звинувативши його «у відсутності дисципліни на відділку», «у проведенні ручного посіву вівса і ячменя», «в самовільному обміні коня», а також у тому, що він «з агротехніки бурякокультур не знає...»

Одразу ж після звільнення В.Земляк залишає Червоне і переїздить до Житомира. Тут він закінчить сільськогосподарський інститут, майже дванадцять років працюватиме у відділі сільського господарства обласної газети «Радянська Житомирщина». В Житомирі остаточно сформується і проявиться його письменницький талант, який і покличе до життя прекрасні художні твори.

За матеріалами статті Володимира Шинкарука «Василь Земляк: перші кроки на Житомирщині»

Повернутися