Політика > "Державна мова має бути єдиною", - Володимир Дебой

"Державна мова має бути єдиною", - Володимир Дебой


25-07-2012, 17:37.
25 липня мала відбутися шістнадцята позачергова сесія Житомирської міської ради, на якій депутати збиралися розглядати звернення до Президента стосовно мовного питання. Однак кворуму для її проведення не було: у сесійну залу прийшло лише 16 депутатів з 60.

Також на сесію прибули представники осередку Всеукраїнського комітету захисту української мови, серед них – кандидат філологічних наук, доцент кафедри української літератури Житомирського державного університету ім. І. Франка Сніжана Чернюк, яка виступила перед депутатами.

«Я середньостатистична громадянка Житомира, - розпочала С. Чернюк. - Живу тут сорок з лишком років і вважаю, що маю право сказати те, що думаю. Я говоритиму не як науковець, що орієнтується в мовних питаннях, - те, що зараз відбувається, - немислимо.

Європейське Відродження почалося з того, що «Божественна комедія» була написана італійською мовою, а не латиною, як до того часу писали. Коли почалося створення держави Ізраїль, чому офіційною у цій країні не стала російська, хоча нею там усі володіють? Чому усі країни чіпляються за свої мови? Чому у Біблії написано «Слово – це Бог, а Бог – це Слово»? …Мене як філолога це страшенно обурює. Але я не про це…

Я зараз говорю як середньостатистична, абсолютно нікому невідома житомирянка. Я не політик і бриджуся політикою. Я не хочу нею займатися. Але зараз ця політика прийшла в мою хату.

…Мої батьки з Чернігівщини, і я українка. Але сталося так, що моя мама померла, коли мені було шість років, і нас з братом виховував батько. Коли мені було дев’ять, батько одружився знову. Моя друга мама була росіянкою.

У мене є куми – чистокровні росіяни. Від часу нашого знайомства я спілкуюся з ними російською мовою. Жодних проблем. Я також можу розмовляти польською. Справа не в цьому…Я хочу говорити своює мовою, якою навчили мене говорити батько і мати.

… Мені не треба розказувати історія України. Я чула її з трьох років. Батько мені показував на Батурин і розповідав про Мазепу. Батько був комуністом і вчив зовсім іншу історію, офіційну. Але ж він з Чернігівщини. Там кожен камінь розповідає справжню історію. Тому, що таке Київ і Батурин, я знала з трьох років. Це просто були батьківські казки. Це моя органіка, це мій ДНК, це моя кров. Куди я зараз маю все це діти? Я маю всього цього здихатись?

У мене немає старечого склерозу, і я добре пам’ятаю, як у 1991 році, два міліціонери мене виволокли та відлупцювали у відділенні міліції за те, що у мене у волоссі була жовто-блакитна стрічка. За що? Вони розпитували, де мої спільники. Я не мала уявлення, про яких спільників іде мова… Це політика, яка лізе в моє особисте життя. Я не хочу такої політики.

Я добре пам’ятаю реакцію на фразу, сказану у тролейбусі: «Закомпостуйте, будь ласка, квиток». Усі пасажири транспорту оглядалися на тебе, ніби ти якась рідкісна екзотична тварина.

Я в школі ненавиділа українську літературу, дуже неоднозначним моє ставлення було до української мови. Натомість я обожнювала російську літературу. Пізніше, ставши фахівцем, я довідалася, що навчальна програма була складена так, щоб усі ненавиділи українську літературу. Її не можна було читати. Вона була гидка, нецікава. А от російська – цікава. Тоді я це сприймала так. І якби вдома не розмовляли українською, якби не навчалася в українській школі, не знаю, як би я зараз про це думала.

…Я маю непоганих друзів у Москві… Я була абсолютно радянською дитиною… Коли я в чотири роки у Чернігівській області читала газету «Правда», всі збігалися й дивилися на мене, ніби на якесь шоу. Це було моє перше чтиво. Я і читала російською мовою, хоча, звичайно, володіла і українською.

Я веду до того, що як людина з певним рівнем освіти я з величезною повагою ставлюся до російської мови, польської й до усіх інших, що існують в світі. Але… Сьогодні ця політика прийшла до мене, середньостатистичної громадянки Житомира, додому і особисто мені робить шкодку. Я прошу вас, представників влади, тих, за кого я голосувала: захистіть мене, бо ви для цього обрані», - звернулася Сніжана Чернюк до депутатів міської ради.

Пізніше, спілкуючись з журналістами під час брифінгу, Житомирський міський голова Володимир Дебой зазначив: «Я дякую інтелігенції, громаді Житомира, яка виявила поміркованість, толерантність щодо мовного питання. Багато хто з депутатів не дивився той закон і по суті не вивчав його, - продовжив мер, - але напоредодні виборів вирішив використати цю ситуацію для збурення суспільства. Ми бачимо, що Президент не підписав закону, зараз йде його серйозне доопрацювання, і, напевно, він буде ще раз розглядатися у Верховній Раді. Процес іде належним чином, - вважає В. Дебой. – Виступи людей, яких ми сьогодні почули, не націоналістичні, вони спрямовані на захист української мови. Я особисто теж підтримую їхню позицію в тій частині, що державна мова має бути єдиною. Закон, на мій погляд, не протирічить цьому. В ньому прописано, що єдиною, державною національною мовою в Україні є українська».

Ірина Коник, інтернет-видання «Житомирський Меркурій»

Повернутися