Суспільство > Никодим, єпископ Житомирський і Новоград-Волинський УПЦ МП: «Від самого слова «монахи» мені було якось моторошно»

Никодим, єпископ Житомирський і Новоград-Волинський УПЦ МП: «Від самого слова «монахи» мені було якось моторошно»


16-06-2011, 19:47.
Никодим, єпископ Житомирський і Новоград-Волинський УПЦ МП: «Від самого слова «монахи» мені було якось моторошно»


- Розкажіть, будь ласка, про своє дитинство. Які спогади залишилися у Вас про ті роки?

- Народився я на Поліссі, в мальовничому краї. Природа там надзвичайно гарна: річки, ліси - чудовий край! Наше село Залісся розташоване за 3 кілометри від Чорнобиля. Церкви в нас не було, то односельці ходили пішки до Свято-Іллінського храму в Чорнобилі. З нашої родини храм відвідувала бабця, яка інколи брала з собою й мене.

Найяскравіший спогад дитинства пов'язаний із богослужінням. Мені було десь років три, коли бабуся вперше привела мене в церкву. Я стояв, як тепер уже знаю, в притворі, і весь храм видавався безкінечно довгим. Попереду - багато світла, яке вабило до себе та водночас сповнювало благоговійним трепетом. Я дуже добре пам'ятаю цю картину: храм, багато світла, батюшку й червоний плат перед Причастям.

Никодим, єпископ Житомирський і Новоград-Волинський УПЦ МП: «Від самого слова «монахи» мені було якось моторошно»


Коли мені було вісім років, померла мати. Царство їй небесне, вона не пошкодувала свого життя заради того, щоб я з'явився на світ. Їй не можна було мене народжувати - мала дуже хворе серце. Та мама зважилася подарувати мені життя й потім весь час дуже хворіла. У 35-літньому віці вона відійшла у вічність. З розповідей її близьких і друзів я знаю, що вона була дуже набожною, вірила в Бога, молилася, була дуже доброю й надзвичайно мене любила.

...На похорон матері до нас прийшов священик. Він ходив навколо домовини з кадилом й відспівував маму. Я й досі пам'ятаю запах того ладану...

- Як потім склалася Ваша доля?

- Через рік після смерті мами ми переїхали в Чорнобиль. Батько переживав за мене, хотів гарно виховати. Через це, напевно, вирішив одружитися вдруге. У моєї нової матері, Віри, помер чоловік, і вона залишилася сама з трьома дітьми. Батько поєднав наші життя, привів мене в цю сім'ю, де мене прийняли з любов'ю. Так у мене з'явилися два брати й сестричка, я був найстаршим.

Усіх нас гарно виховували, мама ніколи мене не ображала, навпаки, мені діставалося все найкраще. Батьки жили й працювали заради нас.

- Яке духовне виховання Ви тоді отримали?

- Це був період панування атеїзму. Нас виховували на засадах заперечення Бога й релігії. Скрізь, у тому числі і в школі, нам проповідували тільки матеріалізм. Та знову таки, наша нова бабуся була дуже набожною, весь час при церкві. Пам'ятаю, прийдемо до неї, а вона показує старовинні книжки, Біблію. Весь час нам її читала, та ми, діти, мало що в тому розуміли.

- Як у Вашій родині відзначали релігійні свята?

- Із свят найбільше пам'ятаю Різдво й Великдень. На Різдво були колядки, з якими ми ходили до своїх рідних. Ми колядували, а нас пригощали цукерками. На Великдень пекли паски, малювали крашанки. На Радоницю обов'язково ходили на цвинтар, поминали спочилих.

- Ви жили в Чорнобилі тоді, коли сталася страшна аварія на ЧАЕС...

- Тоді, коли вибухнув реактор, мені було 14 років. Батьки працювали на хлібопекарні, тож наша родина залишала Чорнобиль в останню чергу - 5 травня. Щойно виїхали за межі зони, нас, дітей, відразу забрали від батьків і відвезли на відпочинок до курортної зони. Там ми пробули ціле літо. Пам'ятаю, тоді всі страшенно розгубилися.

Повернулися до батьків лише на початку вересня. Ми з братом Юрієм приїхали, а Олексій дорогою загубився. Потім його знайшла служба розшуку. Він, бідолашний, захворів і його вже направили були в школу-інтернат в Одесі. Батьки дуже хвилювалися, особливо переживала мама. Отож коли родині запропонували переїхати в Кривий Ріг, ми відразу погодилися. Там нам дали 3-кімнатну квартиру. На таке саме житло в Дніпропетровську чи Одесі треба було довгенько чекати. Так ми потрапили у Кривий Ріг.

Я продовжив навчання у школі, після школи закінчив музичне училище, здобув освіту й спеціальність учителя музики та диригента оркестру народних інструментів. Потім була служба в лавах Радянської армії.

- Як Ви знайшли свою дорогу до храму?

- Я служив у військах протиповітряної оборони в Москві. Так склалася доля, що потрапив до ансамблю пісні й танцю. З цим колективом ми багато виступали, гастролювали по країні й за кордоном.

Никодим, єпископ Житомирський і Новоград-Волинський УПЦ МП: «Від самого слова «монахи» мені було якось моторошно»


Приміщення, де знаходився наш ансамбль, розташовувалося через дорогу від Свято-Данилового монастиря. Вперше ми прийшли туди на екскурсію, зовсім випадково. Згодом я познайомився там з нинішніми владиками Симеоном (Шостацьким) та Пантелеімоном (Бащуком) - тоді ще ієромонахами. Ми, солдати, приходили в монастир допомагати. Нас дивувало саме чернецтво. Я не міг зрозуміти, що ці люди тут роблять, чому вони зреклися світу. Від самого слова «монахи» було якось моторошно.

Після закінчення служби я повернувся до Кривого Рогу. Тепер уже свідомо ходив до церкви, співав на криласі у храмі в ім'я святого благовірного князя Олександра Невського. А через два роки, на запрошення свого товариша, на той час уже насельника Києво-Печерської Лаври, пішов до цієї обителі послушником.

Рік співав у братському хорі. Спостерігав за життям ченців, спілкувався з ними. Усім ставив одне й теж запитання: навіщо ти обрав чернечий шлях? Мене хвилювало все: чому вони сюди прийшли, звідки беруть сили. І з кожним днем чернече життя дедалі більше мені подобалося.

- Тоді Ви вирішили прийняти постриг?

- Ні, значно пізніше. Як і все в моєму житті, це сталося з волі Божої і, як завжди, несподівано.

Я вклонявся подвигу життя іноків, поважав їх, та ніколи не думав, що сам стану ченцем.

Після Лаври Промисел Божий пов'язав моє життя з Волинню. Туди я приїхав із владикою Симеоном після його призначення правлячим архієреєм Володимир-Волинської єпархії. Кафедру було щойно відроджено, треба було докладати чималих зусиль для розбудови церковного життя. Тож я прибув допомагати.

Никодим, єпископ Житомирський і Новоград-Волинський УПЦ МП: «Від самого слова «монахи» мені було якось моторошно»


Саме тут, на цій древній землі, я сформувався духовно. Тут переступив поріг Зимненської обителі, яка згодом стала для мене духовною школою. Моїм постійним учителем, наставником і взірцем був владика Симеон. Я бачив його подвижницьке життя, сповнене праці й турбот про Церкву. Усе це, а також зустрічі й спілкування з багатьма архієреями, священиками, ченцями й благочестивими мирянами вплинули на мій світогляд. У мене визріло рішення присвятити своє життя служінню Богу та Його Церкві в чернечому подвизі.

- Як сприйняли Ваш вибір рідні?

- Спочатку були категорично проти. Коли я ще послушником приїздив додому, батьки мене не розуміли й не підтримували. А я хотів окрім Божого мати ще й батьківське благословення.

Якось ми приїхали в Київ, владика й каже: «Ти подумай, так чи ні. Але рішення повинен прийняти сам». Я молився в лаврських печерах, просив у Бога милості, щоб здійснилася Його свята воля. Прийняв рішення всупереч проханням батьків. Отож на моїй дияконській хіротонії не було нікого з рідних.

Лише через півроку після постригу ми з владикою приїхали до мене додому. Першим зайшов архієпископ Симеон і все розповів батькам. Була розгубленість і сльози радості. Зараз моя мати важко хвора, прикута до ліжка й дуже уповає на Бога. Завжди просить за неї молитися й радіє, що колись я її не послухався і став ченцем.

В усьому я вбачаю Промисел Божий, вірю, що Господь веде мене по життю. Хтось може здивуватися, мовляв, який швидкий кар'єрний ріст! Та хто знає, можливо, це моя рідна мати молиться про мене перед престолом Божим...

Никодим, єпископ Житомирський і Новоград-Волинський УПЦ МП: «Від самого слова «монахи» мені було якось моторошно»


- Владико, в житті багато що визначають зустрічі з людьми. Хто найбільше вплинув на Вас, з кого Ви берете приклад, кого наслідуєте?

- Взірцем для мене є Блаженніший Митрополит Володимир - людина, яка повністю присвятила себе Богові та своєму народу. Він уособлює собою Христа, йде на Голгофу, на розп'яття, не вагаючись. Дивним Промислом Божим ми інколи спілкувалися з Блаженнішим, я безмежно вдячний Господу за миті таких зустрічей.

Взагалі на моєму життєвому шляху зустрічалися лише хороші люди, багато хороших людей. Може, це й дивно, але я ніколи в житті не бачив поганих. Ніколи. Та їх, поганих, і не буває. Адже кожна людина - це творіння Боже, образ Творця. У наших ближніх ми маємо бачити цей світлий образ, чистоту Божу. Інколи кажуть, що світ злий, лукавий. Я цього не знаю і ніколи в це не вірив.

- Владико, Ви досить добре знаєте, що таке життя архіпастиря. Що імпонує Вам в архієрейському служінні і чого навпаки, хотілося б уникнути?

- Найголовніше, що подобається мені в житті, - це постійне вдосконалення себе. Архієрею як нікому іншому необхідно безперервно працювати над собою, загартовуючи дух і волю. Як на мене, єпископ має бути аскетом, адже передусім він чернець. В історії Церкви багато прикладів, коли архіпастирський подвиг міцно поєднувався з подвигом аскетичним. Наприклад, святитель Миколай - він був і аскет, і монах, і подвижник.

Никодим, єпископ Житомирський і Новоград-Волинський УПЦ МП: «Від самого слова «монахи» мені було якось моторошно»


Чого хотілося б уникнути? Найбільше, мабуть, отієї слави людської. Ченця не можна хвалити, він має мовчати, коли його хвалять і коли соромлять.

Я б хотів крізь усе життя пронести подвиг архіпастирства зі смиренням та слухняністю Церкві.

Бесіду вів диякон Віктор Мартиненко

Інтернет-видання "Житомирський Меркурій"

Повернутися