Іван Драч – знакова постать української літератури, поет-шістдесятник, драматург, перекладач, який зробив неоціненний внесок у розвиток національної культури. Він справжній майстер слова, який поєднав у своїй творчості глибокий символізм і простоту мови. Його вірші вирізняються глибокою метафоричністю, філософськими роздумами про сутність людського буття та патріотизмом. Поезія Івана Драча залишається актуальною для сучасного читача, торкаючись тем любові, патріотизму, філософії та людських почуттів.
Ліричні твори Івана Драча
Лірична поезія поета-шістдесятника – це справжня симфонія почуттів, у якій гармонійно звучать любов до рідного краю, теплі спогади про дитинство, а також роздуми про природу і людські взаємини. Ці вірші показують внутрішній світ автора, його найтонші емоції та переживання.
«Крила»
Через ліс-переліс,
через море навкіс
Новий рік для людей подарунки ніс:
Кому — шапку смушеву,
кому — люльку дешеву
Кому — модерні кастети,
кому — фотонні ракети,
Кому солі до бараболі,
кому три снопу вітру в полі,
Кому пушок на рило,
а дядькові Кирилові — крила.
Був день як день, і раптом — непорядок,
Куфайку з-під лопаток як ножем прошило.
Пробивши вату, заряхтіли радо,
На сонці закипіли сині крила.
Голодні небом, випростались туго,
Ковтали з неба синє мерехтіння,
А в дядька в серці туга,
А в дядька в серці тіні.
(Кому — долю багряну,
кому — сонце з туману,
Кому — перса дівочі,
кому — смерть серед ночі,
Щоб тебе доля побила,
А Кирилові, прости господі,— крила).
Жінка голосила: “Люди, як люди.
Їм доля маслом губи змастила.
Кому — валянки,
кому — мед од простуди,
Кому — жом у господу,
а цьому гаспиду,
прости господи, — крила?!”
Так Кирило до тями брів,
І, щоб мати якусь свободу,
Сокиру бруском задобрив,
І крила обтяв об колоду.
Та коли захлинались сичі,
Насміхалися зорі з Кирила,
І пробивши сорочку вночі,
Знов кипіли пружинисті крила.
Та Кирило з сокирою жив,
На крилах навіть розжився —
Крилами хату вшив,
Крилами обгородився.
А ті крила розкрали поети,
Щоб їх муза була небезкрила,
На ті крила молились естети,
І снилося небо порубаним крилам.
(Кому — нові ворота,
кому — ширшого рота,
Кому сонце в кишеню,
кому — дулю дешеву.
Щоб тебе доля побила,
А Кирилові — не пощастить же
отак чоловікові! — крила).
«Одягни мене в ніч»
Одягни мене в ніч,
одягни мене в хмари сині
І дихни наді мною
легким лебединим крилом,
Хай навіються сни, теплі сни лебедині,
І сполоха їх місяць
тугим ясеновим веслом.
Зацвіте автострада доспілими гронами,
Змиє коси рожеві
в пахучім любистку зоря.
З твого чистого ставу
між лататтям та Оріонами
Ти лебідкою плинеш у безкресі мої моря.
Одягни мене в ніч,
одягни мене в хмари сині
І дихни наді мною
легким лебединим крилом.
Пахнуть роси і руки.
Пахнуть думи твої дитинні.
В серці плавають лебеді.
Сонно пахне весло.
«Нічний етюд»
Не кров з молоком, а кров із ніччю —
Про тебе задумуватись весняною порою
І сльози збирати по твоєму обличчю
Тугою всезнаючою рукою.
Ти — спеки настій. Ти — пустеля палюча.
В тобі заблукати, а потім не вийти.
Ти — пристрасті дикої горда круча,
З якої кидатись несамовитим.
Руки обплетені, вуста обпалені
Глибинними незагнузданними пожежами,
І зеленокоса ніжність пальми
Тебе не схолодить своїми одежами.
Зорі б тобі підійшли за намисто,
Та од захоплення повмирають…
І як ти землі не підпалиш, вогниста,
Мій буйний, мій карий, мій чорний раю!
«Без тебе світ — це тьмавий морок»
Без тебе світ — це тьмавий морок.
Без тебе не біжить вода.
Без тебе кожен камінь — ворог,
Подушка каменем тверда.
Без тебе сонце — повне ночі,
Без тебе ночі — без кінця,
Для тебе ж ночі я доточую,
Для тебе місяця — вінця.
Без тебе небо — повне криги,
Стоять в душі самі льоди,
Без тебе світ — це ж тільки крихти
Моєї зимної біди.
Без тебе, що мені без тебе —
Нема мене на всі світи…
Тож нахились блакитним небом,
Тож святом сонця освяти!
Десь на дні моїх ночей
Горить свічка біла
Йшов вітер не погасив
Йшов віл не погасив
Йшов кінь з гривою сивою
Йшов танк навшпиньках
Йшов літак з парасолькою неба
Не погасили не погасили
Кожен собі нахилявся
Кожен свою засвітив
Йшов вітер свічку ніс
Йшов кінь свічку ніс
Йшов віл танк літак
З свічкою з свічкою
Йшов величний скляний палац
З маленькою свічкою
І маленький сивий комарик
З великою свічкою
Десь на дні моїх ночей
Горить свічка біла
Радісно мені
Болісно мені
Нестерпно до оніміння
Свічка біла.
Патріотичні мотиви в поезіях Івана Драча
Тема України, її долі та історії завжди займала одне з провідних місць у творчості Івана Драча. У цих творах поет відобразив і біль, і гордість за свій народ.
«Український perpetuum mobile, або Машина української незалежності»
"Кравчучка" стала "кучмовозом":
Іде вперед наш рідний край.
Всупір морозам і прогнозам,
Він ще тримається, гай-гай.
Народ везе — яка різниця.
Народ підводиться з рабів.
Його всі вчать, а він все вчиться,
А робить так, як і робив.
В народу очі лізуть з лоба.
Де тягне так, де — крадькома.
Хай допікає лють і злоба.
Машини ж іншої нема.
До біса витягла "кравчучка",
Та більше мусить "кучмовоз".
Хоч кожен транспорт — хитра штучка,
Та рух є рух. І це всерйоз.
"Кравчучка" стала "кучмовозом".
Ще транспорт зміниться, гай-гай...
Та, всупір грозам і морозам,
Не спиниться наш рідний край…
«Україна копає городи»
Україна копає городи.
Може, рік, може, вік проживе.
А коли вже державу спородить,
Тоді й небо візьме за живе.
Україна копає городи.
Коло них проживуть городи.
Україна лютує й скородить,
Хто б що в брехнях не нагородив.
Україна копає городи.
Сам це бачив. Проїхав наскрізь
Землю пекла, й небесної вроди,
І святих фіалкових узлісь.
Україна копає городи.
Україна — великий город.
Не чекає собі нагороди
Мій великий городній народ…
Балади Івана Драча
Іван Драч мав особливу пристрасть до створення балад. Цей жанр став важливою частиною його творчості.
«Балада про соняшник»
Були руки і ноги в соняшника,
Було тіло — шорстке і зелене.
Він бігав наввипередки з вітром,
Він вилазив на грушу
І в пазуху рвав гнилиці,
І купався коло млина,
І лежав у піску,
І стріляв горобців з рогатки.
Він стрибав на одній нозі,
Щоб вилити з вуха воду, —
І раптом побачив сонце
В золотих переливах кучерів,
У червоній сорочці навипуск.
Воно їхало на вельосипеді,
Обминаючи хмари у небі…
І застиг він на роки і на століття
У золотому німому захопленні:
— Дайте покататися, дядьку!
А ні, то візьміть хоч на раму
Дядьку, хіба вам жалко?!
Поезіє, сонце моє оранжове!
Щомиті якийсь хлопчисько
Відкриє тебе для себе,
Щоб стати навіки соняшником.
«Баляда двох»
На вогкім зіллі руки білі
(І сонми дум, і думні сни…)
Так дихали, так тихо вміли
Приспати тіні тишини.
Ошатна, золота, пахуча —
Вона лежала в головах,
Як наша доля неминуча,
І сон вина нам доливав.
Та крила стиглої печалі
Мене зманили по ночах,
І дико лебеді ячали,
Щоб я кричав, а не мовчав.
Здавалось: на вітрах любові,
Коли нас шал, як шквал, несе,
Я не кохав — шукав я слово,
А в слові вибухне усе!
Я чув крізь сон, як тихо плаче
Твоя зоря в моїх очах,
Так вистигла пекельна вдача,
Свідома слова, як меча.
Встає, холодне і прокляте,
А тиша жде його німа…
І мусиш слово розстріляти,
Бо в серці мужності нема.
«Баляда про відро»
Я — цинкова форма. А зміст в мені — вишні,
Терново-огненні запилені кулі,
Що зорі багряні пили на узвишші
І зірвані, п’яні лежать, як поснулі.
Я — цинкова форма. А зміст в мені — груші,
Суперниці сонця, стітильники саду,
З республіки соків заблукані душі,
Підібрані в пелени в ніч грушепаду.
Я — зрізаний конус. А зміст мій до скону
Все незалежне, що вплине у мене:
Дині-дубівки чи промені хрону,
Чи гички хрумтливої тіло зелене.
Я — цинкова форма. А зміст не від мене.
Підвладне я часу, підвладне потребам.
Коли ж я порожнє в бутті цілоденнім,
Тоді я по вінця насипане небом.
«Балада про усмішку»
Ваша усмішка — Ваша загадка, Олесю,
Вашу лагідну усмішку — ватру вуст —
Як Ви змогли пронести крізь фронти,
Крізь морози фашистського мору,
Як вберегли її світло дитинне,
Коли слава стріляла в її пелюстки
Зі ста золотих гармат?!
Так, я кажу тут лише про людину
І про знамено людини — про усмішку,
Взяту від мами Тетяни в полтавському полі.
Стома турботами скупану,
Стома журботами сушену,
Стома скорботами замиловану.
Та усмішка, та дивна дивина
Живе, як пташка, сонцеві підвладна,
В гніздов’ї вуст запечених.
Та усмішка хіба Дніпром рождена,
Слухняна павітру і непокірна вітру.
Ви квити з квітнем — він Вам квіти,
А Ви йому —усмішку з уст в уста…
Сміється сонце. Сміх пече вуста.
Сміється пташка в пташки на долоні.
Сміється слава — очі поверта,
Свої очища в карому полоні.
Сміється сміх. Горить на рукаві.
Сміється так дитинно, стопричинно,
Сміється українно — ми живі,
І карим сміхом двері в світ розчинено.
Хто вмер од ляку, той усе згубив,
В лінійку жаху хай рівняє губи,
А молодість сміється в сто зубів —
Беззубі їй не виб’ють білі зуби.
Сміється розум. Аж пашить крилом.
Сміється дотеп, смутком перешитии,
Добро сміється над горбатим злом.
А доки ми сміємось — будем жити…
Іван Драч – це автор, чиї твори є актуальними і сьогодні. Його твори відзначаються новаторством, глибоким символізмом і зверненням до актуальних для суспільства тем.
