Поезія Василя Голобородька є однією з найяскравіших в українській літературі. Його вірші наповнені глибоким філософським змістом, мрійливими образами та емоціями. Голобородько майстерно поєднує традиції української поезії з особистими роздумами, піднімаючи важливі теми: життя, смерть, час, природа та людська душа.
Тематика віршів Василя Голобородька
Творчість Василя Голобородька охоплює широкий спектр тем, що відображають різноманітні аспекти життя, історії та культури. Ось основні з них:
- Українська історія та національна ідентичність. Голобородько часто звертається до теми національної самосвідомості, боротьби за незалежність, історичних постатей та подій. Вірші можуть містити алюзії на історичні періоди, що виражають важливість зв’язку з минулим для майбутнього.
- Фольклор і народні традиції. Багато його поезій черпають натхнення з українського фольклору, зокрема з народних пісень, казок і переказів.
- Природа та її символіка. Природа в поезії Голобородька виступає як джерело натхнення та метафора для внутрішніх переживань людини Зображення пейзажів, символізм рослин, тварин та природних явищ часто використовується для вираження складних емоційних і філософських роздумів.
Добірка віршів Василя Голобородька.
Дощ
Я уплетений весь до нитки у
зелене волосся дощу,
уплетена дорога, що веде до батьківської хати,
уплетена хата, що видніється на горі,
Як зелений птах,
уплетене дерево, що, притихле,
стоїть над дорогою, уплетена річка,
наче блакитна стрічка в дівочу косу,
уплетена череда корів,
що спочивають на тирлі.
А хмара плете і плете
зелене волосся дощу,
холодне волосся дощу.
Але усім тепло,
усі знають — дощ перестане,
і хто напасеться,
хто набігається,
хто нахитається,
хто насидиться на горі,
хто належиться,
а хто прийде додому
у хату, наповнену теплом, як гніздо.
Наша мова
Кожне слово
нашої мови
проспіване у Пісні
тож пісенними словами
з побратимами
у товаристві розмовляємо
кожне слово
нашої мови записане у Літописі
тож хай знають вороги
якими словами
на самоті мовчимо
Автобус – я
Ще вчора я нізащо б не погодився на твій від'їзд,
ти ж знаєш як боляче мені було б дивитися
на автобус, що від'їжджає,
автобус, засклений поглядом моїх очей.
Мала розрада знати,
що ти від'їжджаєш не назавжди.
А сьогодні
Я з радістю кладу праву долоню
автобусом на дорогу,
долоня вивищується на чотирьох колесах,
двері розчиняються,
ти заходиш в автобус,
купуєш квиток,
усідаєшся біля вікна —
і несе тебе моя долоня до зупинки,
де тобі сходити, звідки тобі ближче додому.
Як надумається тобі повернутися,
виходь на ту ж зупинку,
там тебе чекатиме автобус
із обох моїх рук.
Ми йдемо
Ми йдемо по Украïнi:
вiд степiв до гiр,
вiд лiсiв до морiв —
звiдусiль виходимо на прадавнi шляхи,
i немає нам лiку.
Ми чинимо волю наших прадiдiв,
це вони нас послали у путь,
щоб ми йшли нашою вiковiчною землею,
iз нашими багатолюдними мiстами,
iз нашими тихомрiйними селами,
iз нашими золотоверхими церквами.
Ми гордо йдемо шляхами Украïни:
ви, якi виглядаєте у вiкна, як сусiди,
щоб подивитись на нас, гордо йдучих,
ви, якi визираєте з-за рогу, як вороги,
щоб подивитись на нас, гордо йдучих, —
ви всi бачите, як ми гордо
йдемо дорогами Украïни.
Ми йдемо,
не вимагайте вiд нас доказiв нашоï прихильностi
до руху,
не, вимагайте пояснень причин, що привели нас
у рух.
Марна ваша справа — виставляти проти нашоï ходи
контраргументи, що ви ïх здобуваєте iз мертвих
джерел,
намагаючись зупинити нашу ходу,
марна ваша справа — ми йдемо.
Ми йдемо по Украïнi,
пов'язанi вишиваними дiвочими руками
рушниками,
i радiсть сяє в наших очах.
Теплі слова
Співаймо пісні про кохання,
щоб не вмерло слово "Дунай",
Гуляймо весілля своїм дітям,
Не вмерло слово "коровай",
Розповідаємо казки своїм онукам,
щоб не вмерло слово "Змій" —
наповнюймо
цей холодний всесвіт
теплими словами нашої мови,
які народжуються разом із диханням.
За воротами світло зелене
За воротами світло зелене
в'ється, як виноградна лоза,
вийти — каже до мене —
І винести найзолотіші слова
для найтихішого гостя,
який у воротах став:
були його очі голі
І чистішими, ніж криниця, уста.
Гостю зелений, здрастуй!
З дороги спочити сядь —
без тебе мій сад не зростає —
сохне на пні мій сад.
Золота птаха
У квітні
білим небом вишневого молока
літають золоті птахи:
золоті птахи дахів.
Вони політають-політають
і, як голуби, знову сідають на хати.
Аж якось одна золота птаха
прилетіла із білого неба до мене
і забрала мої руки, моє серце,
мої очі і мій спокій.
І потім зникла у білому небі.
Довго я ходив,
довго ходив –
аж поки знайшов ту птаху золоту.
Віддай, птахо золота,
мої руки, моє серце,
мої очі і мій спокій..."
А з-під крил птахи золотої
випурхнуло дівча:
маленьке-маленьке –
у чашечці вишневої квітки умістилося б! –
І на її малесеньких білих долоньках
лежали мої руки, моє серце,
мої очі і мій спокій...
Хотів бути чоловіком
Хотів бути чоловіком
Щоб не танцювати — відрізав собі ногу
(перестав і ходити до друзів),
щоб не битися і не давати дулі — відкусив пальці
(не вмів і зірвати яблуко),
щоб не чути поганих слів — пообривав вуха
(не чув і гарних),
щоб не казали на нього носатий — викрутив носа
(став кирпатим),
щоб не бачити жаб — виколов очі
(але не бачив і троянд),
щоб раптом не бовкнути чого — відірвав язика
(не став казати і лагідних слів коханій).
Кожного дня він проводив
якусь пластичну операцію на своєму тілі,
щоб бути схожим на інших, на всіх.
Лис
Жив один лис, який умів писати
і він писав у шкільному зошиті про осінь
носив під пахвою зошит
і олівець за вухом і сідав на пні
коли бачив, що ще один лист упав
або бачив гніздо птахів
Коли мерзли пальці і груди
грівся над багаттями глиняних круч
Коли лягав спати зошита клав під голову
і згадував що він побачив за увесь день
а того ранку прокинувся і побачив сніг
і заховав він зошита до наступної осені.
Квітка на воді
Пішла молодиця на річку прати,
стала на білому камені,—
долі лежать сорочки,
у руці праник качечкою
сірою скаче.
А на воді цвіте квітка:
одна пелюстка — очі милого,
друга пелюстка — губи милого,
третя пелюстка — чоло милого.
Цвіте на воді квіткою трипелюстковою
обличчя милого.
Кинула молодиця праник,
кинула сорочку білу
(сорочку, яку він ніколи не одягне,
хіба що вві сні)
І кинулася у воду зірвати
квітку — обличчя милого,
та розійшлися блакитні кола,
та розійшлися тільки червоні кола,
розійшлися білі кола.
І раптом
затремтіла молодиця
від сумних акордів
плачу,
і впала на квітку роса,
і впала на сорочку милого роса...
На річці, на білому камені
молодиця прала.
Зустріч у лісі
Той, хто живе у корчі,
хату не топить,
а лежить увесь вік на печі:
з піччю спиною зрісся,
від вух до п'ят у волосся зелене заріс —
лічить дерева,
а їх стільки, як у нього пальців.
Коли минаєш його ліворуч —
з його рота вилітає вивільга,
а коли праворуч —
помахом пальця витворює на гілці гніздо.
Нагинав тонку ліщину:
"Ти по вудлище гінке прийшов?" — питав.
Виходив на галявину:
"Ти шукаєш ягня, що відбилося від отари?" — питав.
Ставав на стежку, що веде у квітку:
"Показати тобі печеру папороті?" — питав.
Вірші Василя Голобородька різноманітні та багатогранні. У поезіях письменника відображається його унікальне бачення світу. Вірші Голобородька поєднують у собі українські казки, пісні, обряди та фольклор. Тож читайте та вивчайте своє!
